Четверг
2024-03-28
9:56 PM
Приветствую Вас Гість
RSS
 
Сайт української творчої молоді
Главная Регистрация Вход
Епатажний жанр (Лесь Подерв'янський та ін.) - Форум »
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 1 из 1
  • 1
Модератор форума: Zljuka  
Форум » Література » Українська література » Епатажний жанр (Лесь Подерв'янський та ін.) (виклик усталеним нормам)
Епатажний жанр (Лесь Подерв'янський та ін.)
ГрафДата: Суббота, 2007-01-27, 12:49 PM | Сообщение # 1
Ho Drakon Ho Megas
Группа: Администраторы
Сообщений: 34
Репутация: 8
Статус: Оффлайн
Всім молодим поціновувачам української літератури відомі різні приклади прояву епатажного жанру в нашій писемній творчості. Лесь Подерв'янський - яскравий його приклад. Слід зазначити що він не лише автор декількох цікавеньких tongue творів (Гамлет, Фауст, Жан Маре...), а ще й художник. Мені поталонило завітати до його майстерні, проте особисто поспілкуватися мені з ним не вдалося, про що відверто шкодую.
Вважаю що ця тема абсолютно нікого не залишить байдужим, тому давайте обговорювати... cool


Thus spake the nightspirit
 
TwiggyДата: Воскресенье, 2007-05-13, 2:28 PM | Сообщение # 2
Літератор
Группа: Администраторы
Сообщений: 78
Репутация: 10
Статус: Оффлайн
для всіх.

Блєск і ніщєта підарасів

Дійові особи:

Василь: активний підарас-нєформал

Петро: пасівний підарас-нєформал, полюбовник і друг Василя

Микита: людожер-ідеаліст

Марат і Глєб: мандавошкі, які кусають Микиту за яйця. Постійно перебувають на вищезгаданому місці

Патрікєєвна: дружина Микити, манірна руда блядюга з елементами декадансу

Миша
Гриша діти Микити і Патрікєєвни, індивідуально невизначені, брудні і нахабні створіння, які хочуть колотись і нюхати клєй

Позитивна Енергія: непомітна і миршава хуна, яка іноді сидить на Василі

Заїбуня: страшна зубаста діаспорська потвора, що проповідує політкоректні цінності міддлкласу, хоча насправді хоче їбатися і гратися у паровозіка

Головні редактори конкуруючих між собою журналів «Гом» і «Бздюч»: бридкі кретини, продукти постсовкового снобізму

Телеоператори, стілісти, візажисти, іміджмейкери і проча наволоч

Дія перша

Ізбушка в російському стилі, розташована серед мальовничої галявини в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу. На загал все дуже схоже на ілюстрації Білібіна до казки про Бабу-Ягу. Книга з таємничою назвою «Хайдеггер» з нетерпінням чекає свого читача, лежачи на пеньку. Біля ізбушкі Василь. Він старанно займається гімнастикою, обтиранням і прибиранням довкілля. Василь – здоровий лоуряка з накачаною тушкою, розмальованою агресивними малюнками. Проста і добра пика Василя дещо контрастує з його суто бойовим фюзєляжем. Це виглядає так, ніби до літака F16 замість його хижої мармизи приставили їбальник від АН-2. З кущів за Василем уважно стежить людожер Микита. Він озброєний армійським біноклем і мішком з мотузкою. Зовні Микита схожий на класичного урку 50-х років, але за цим суворим камуфляжем ховається ніжна душа.

Василь:
Недосконалість світу заїбала
І завела в ці нетрі нас с дружком:
Ми не бажали більше брати участь
У змаганні всіх тих нєдоносків,
Що цілий день тільки і думають про те,
Яким би робом їм залізти в тєлєвізор,
В маленьку цю коробочку
Із сурлом чорнопиким,
Що продукує цінності духовні,
А сам, падлюка, зроблен із пластмаси,
Яка до світу матер’яльного належить.
З цим парадоксом заїбався я –
Не хочу більше я дивитись на блядєй,
На тлі яких опецькуватий недоумок
Викручує фігури рітуальні
Своєю сракою колгоспною, в перерві
Між засіданням в парламенті.
Там про духовність трохи попиздів –
І знов біжить співати в тєлєвізор.
І шо за жизнь в людей, чому не міг
Він всидіти на місці, у колгоспі?
Він був би там завклубом, в дівчатам
Співав би він про кропиву їбучу,
Що нею був колись відпизджений в дитинстві,
І з того часу він забуть її не може,
Бо срака ще йому болить і досі...

Але хіба один він засмердів
Повітря наше чисте і прозоре?
Ось подивись на тьолку дурнувату,
Що з пацаном на шкірянім дівані
Пиздять про хуйзнашо. Вона йому:
«Ги-ги», а він їй: «Ги-ии».
Так півтори години
Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик
Затяг в мішку на гору, звідки видно
Лани широкополі, забудовані потворними
Будинками для бідних...
Там я посцяв і трохи покурив,
А потім пизданув його безжально носаком
Американського важкого черевика
(Так раньше в «Крокодилі» малювали
Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома).
І ящик поскакав, як молодий гепард,
Аж раптом на шляху його з’явилась
Пружна і біла храмова стіна.
І вперше тут його зауважав я:
Він не звернув, він впертим чорним лобом
Хуйнув об ту стіну і розлетілись
Із охуєнним вибухом мозги його японські.
Я ніби чув його останній подих
І крик: «Банзай тено!», між тим біля стіни
Вже дітвора цинічно бавилась його кишками:
Що ж – він жив хуйово,
Помер – як герой.
Нам звична жизнь, як старий гєморой,
А смерть незвична нам, і це – буття закони,
Бо всяка жизнь – слабенькі виєбони,
У порівнянні з смертю кожен з нас
Всього лиш мєлкій і труслівий підарас.

Але і тут, в місціх цих пасторальних
Нам спокою нема, я чув, шо репортери
Шось про нас пронюхали, то, мабуть,
Цей нєдоносок напиздів, що хвастається
Всім, який він є успішний,
А ми його з Петром їбали вдвох –
Він тільки верещав,
І нам з Петром на пам’ять
Подарував по кєпочці.

Під час цього пафосного монологу красівий і дурнуватий Петро видерся на дах ізбушкі і закукурікав. Дивитись на Петра приємно, він гарний і ніжний. Одягнутий Петро в червоні калготки і червоні чоботи. На голові Петра стирчить червоний ещений «ірокєз». Всі інші неодягнені частини Петра переобтяжені різноманітним металобрухтом: каблучками, ланцюгами, сережками, мобільниками, стразами, грайливим татуюванням, пірсінгом та іншими педерастичними прибамбасами.

Петро:
- Кукаріку! Кукаріку!

Василь:
Прокинувся дружок мій інфантільний
І криками Аврору зустрічає!

Микита (з кущів):
Того не знає він, що замість Єос
Рожевоперстої – зустріне він мене!
Щоправда, пальчиків рожевих я не маю,
Натомвсть маю ніж і м’ясорубку.
Якщо сюди додати гострі зуби,
І голоду стабільне почуття,
Отримаєте ви портрет маньяка...
Но я не є статевим павіаном,
Їбаться зовсім щось не хочеться мені,
Натомість жерти хочеться. Ділємма
Ця Фрейда не стосується, скоріше
Природний це протест, шо всі худі пиздять,
Що жерти нє прєстіжно, а прєстіжно
Бути стільним, і замість «Блядь!»
Казати «Вау!» (як на мене,
Шо «блядь», шо «вау» - один хуй
Животні звукі).
Їбать корову тоже нє прєстіжно, а прєстіжно
Дружить з красівим парікмахєром
І разом з ним удвох ходить на «паті»
К стілістам крєативним...
Тут не хочеш стати людожером –
Мусиш!, - щоб зжерти все це падло...

Говорячи це все Микита дрібно, по-собачому чухає собі яйця і те місце, де у людини хуй прикріпляється к тулубу.

Микита:
От кляті мандавошки боляче кусають!
Колись попробував я їх порахувати:
Світив ліхтариком на хуй, дивився в лупу,
І склалося переконання в мене,
Що їх там не багато – може, двійко...
Одне маненьке, миршаве й гуняве,
А друге із такой товстою пикой.
Я їх назвав Марат і Глєб.
Спитаєте для чого?
І я вам відповім, що завжди треба
Персоніфікувати те зло, з яким
Боротися ви хочете; канкрєтно
По іменам назвати всіх пройдисвітів,
Аж потім карасіном їх труїти.
Або казали опитниє люді,
Шо сєрной маззю харашо помазать,
Бо я спочатку кулаком їх пиздив,
Та тільки синяки набив на яйцях!

Петро:
- Кукаріку! Кукаріку!

Входить Заїбуня. Вона голосно пиздить по мобілці, істерисно милується природою і бавиться всім, що попадає їй під ноги. Зляканий Петро сповзає з даху і тікає.

Микита:
От, курва мать, злякала мені здобич!
Сьогодні день у мене дуже нещасливий,
До того ж ще Марат і Глєб кусаються...
Я думаю, що, мабуть, буде дощ...

Заїбуня (помічає хатинку підарасів):
Вау! Який чудовий таунхаус із бек’ярдом!
Я чула, що живуть тут геї симпатичні,
Шо протестують проти шовінізму чоловічого,
Вони прес-конференцію збирають...
Як тільки я про них дізналася, одразу
Я зустрічі свої сканселювала,
І драйвувала каром на забаву.
Я сексу захотіла по дорозі,
І в піхву файні кульчики запхала,
Але того мені було замало:
Я з’їхала з хайвею на леваду,
І там займалась сексом із стік-шифтом,
Бо всі чоловіки – то є тварюки,
Їм тільки факу хочеться від жінки,
А в мене є душа, і я люблю співати,
Ще вірші я пишу про Україну...

Заїбуня істерично сміється, виймає з пизди кульчики, застромлює їх собі у вуха, а потім гепається на газончик і викочується на ньому із дикими завиваннями. Людяний і дещо наївний Василь підбігає до Заїбуні, щоб допомогти.

Василь:
- Дама, якщо у вас болить живіт, то я січас зганяю в аптєку за актівірованим угльом. А так ви мені тут всіх мурав’йов подавите.

Микита:
Цій суці не угля треба, а хуя!
Я б задушив її із задоволенням,
Але у мене принципи гуманні:
Вбиваю тільки тих, кого я можу з’їсти.
Але якби я навіть був голодний,
Я би не став цю кцрву жерти нікагда,
Крім того, хуй зна як її приготувати,
Хіба шо в маринаді
Замочить на тиждень?

Петро (злякано позирає із-за дверей):
- Кукаріку, кукаріку!

Заїбуня:
- Ааа, ооо, ааа-а!

Василь:
- Ая-яяяй, аяя-яяяй!

Микита:
- Блядь!

На галявині раптово з’являються репортери, оператори телебачення тягнуть кабєлі, стілісти і візажисти набігають з усіх боків, з піжонських авт вилазять гламурно вдягнуті редактори журналів «Гом» і «Бздюч» із мікрофонами. Вся ця байда крадеться к Василю. Петро злякано зиркає на них із-за клуні.

Редактори (перебиваючи одне одного тикають мікрохвоном в добру пику Василя):
- Кто ви по жизні?
- Як ви вирішуєте в своєму житті гендерні проблеми?
- Який ваш любимий бренд одягу?
- Який коктейль ви пили сьогодні вранці?
- Чи вважаєте ви себе ньюсмейкером?
- Чи отділяєте ви гламур від епатажу?
- Чи любите ви екстрім?
- Чи є у вас в жині адрєналін?
- Стіліст лі ви по жизні?

Василь:
- ІДІТЬ НА ХУЙ!!!

Заїбуня:
- Ааа, ооо, ааа-а!

Злякані редактори «Гома» і «Бздюча» відступають. Користуючись безладдям, Микита підкрадається до Петра, пхає його в мішок і тікає. Петро висовує голову з мішка і співає.

Петро:
Нісьот мєня ліса
В дальокіє лєса!

Микита пиздить Петра по голові і хижими стрибками мчить в лісові хащі.

Дія друга

Хата Микити: брудне приміщення, запаскуджене шприцями, тюбіками з клєем, подертими плакатами різних рок-груп, дешевими резиновими тьолками, людськими черепами і кістками та іншим мотлохом. За брудним столом, застеленим клейонкою (на якій намальовані розочки) сидять вдягнуті в майки з черепами і шкіряні косухи діти Микити – Миша і Гриша. Вони ширяються шприцями і нюхають клєй, в такий спосіб безвідповідально розтринькуючи своє хуйове здоров’я. Жінка Микити, Патрікєевна – руда шльондра в чорних калготках, чорному капелюшку і засмальцьованому халаті – бавиться курінням папіроски з маріхуаною, що стирчить на довжелезному мундштуці. Вона була б схожа на Зінаїду Гіппіус, якби та з циганами бомжувала на вокзалі. В цю сімейну ідилію раптово вривається Микита, який як торнадо, вбігає з мішком в хату.

Микита:
- Ану, прєкратіть разложєніє, січас будем обідати!

Патрікєевна:
- Миша, Гриша, папа приніс ням-ням!

Микита розкручує мішок. З мішка з’являється пещена голівка Петра. Петро кліпає оченятами і крутить головою, як дурна курка.

Петро:
- Вау, як круто! Ви кто, готічєскіє екстремали?

Патрікєевна:
- Ми куртуазниє маньєрісти.

З цими словами Патрікєевна кокетливо пускає дим в обличчя Петру. Микита дістає з шухляди важку чавунну м’ясорубку і робить спробу прикрутити її до стола з клейонкою.

Миша:
- Папа, скільки можна, ми вже подуріли од того м’яса.

Гриша (із снобістськими інтонаціями в голосі):
- А я вопщє хочу овощі!

Микита (повчально):
- Якщо батько людожер – то і діти тоже мають бути людожери. Тоді з вас будуть люди. Настоящі мущіни. Бо бачите, шо кругом робиться? Кругом одні стілісти, парікмахєри, кріейтори – підари разні.

Патрікєевна (жеманно):
- Красота спасьот мір.

Микита:
- Но спочатку я їх всіх іззім.

Петро:
- Ха-ха-ха – как прікольно!

Миша:
- Папа, а можна бути підарасом і одноврємєнно людожером?

Микита:
- Іс-клю-че-но!

Петро (жеманно):
- Ой. Как інтєрєсно. Можна, я попробую?

З цими словами Петро спочатку висовує з мішка мізінчик з довгим пофарбованим нігтем, який негайно хтиво пхає собі в рота, а згодом вистромлює елегантну волохату ніжку.

Патрікєевна:
- О, закрой своі блєдниє ногі!

Микита (до Миші):
- А ти чтого, пацан, інтєрєсуєшся? Дивись у мєня!

Миша:
- Так. Інтєрєсно, папа.

Микита:
- Кушать хочеш?

Миша:
- Нєа. Так, чіста по приколу.

Микита:
- Дебіл. (До Гриші): - і ти тоже дебіл. Кругом дебіли. Блядь, дєло всєй жизні накривається пиздою.

Микита у розпачі хуярить м’ясорубкою в заммизгану стінку, котру прикрашає плакат з написом «Депеш Мод». В тому місці, в яке влучила м’ясорубка, з’являється діра. В діру одразу струменіє сонячний промінь.

Петро:
- Кукаріку!

Патрікєевна:
- Ти, придурок, качумай свої галліцизми.

Петро (грайливо):
- А то что будєт?

Патрікєевна:
- Нос аткушу!

З цими словами Патрікєевна хижо клацає зубами в небезпечній дистанції біля напудреного носіка Петра. Петро від несподіванки голосно пердить.

Петро:
- Ой. Ізвінітє. Я, кажется, пукнул.

Микита грізно підходить до Петра, небезпечно граючись важким тесаком.

Микита:
- Це тобі нє кажется!

В цю отвєтственну мить двері хатинки відлітають нахуй від страшного удару і в проломі, в переможному сяйві золотої сонячної пилюки, з’являється Василь. Він схожий на роздратованого сенбернара. На плечах у нього сидить Позитивна Енергія. Позитивна Енергія плигає з Василя на підлогу і рішуче пиздує в хату. Там вона здирає зі стін плакати, проколює шприцем развратних резинових хун і підмітає вєніком сміття, яке складається, головним чином, з шприців, тюбіків клєя, людських черепів та інших кісток. Потім Позитивна Енергія відкриває вікна і ставні, і похмура оселя людожерів заливається сонячним сяйвом. В цьому сяйві стоїть Василь в позі Кінг-Конга і пиздить себе кулаками в груди. Від кулаків і грудей струменіють свтлі промені, в яких несамовито грається пилюка. Із-за могуньої спини Василя визирають редактори «Гома» і «Бздюча» і Заїбуня, яка повністю ще не оговталась після своїх статевих пригод. Василь страшно кричить, як Кінг-Конг.

Василь:
- УУ-УУУ-УУУ!!!

Заїбуня:
- Ааа-ооо-ааа!

Від їхніх криків стіни людожерської хатинки падають, здіймаючи при падіння титанічну куряву. Залякані людожери падають навкарачки. З того боку, де метушаться редактори, чути крики: «Ти, долбойоб, де камера?», - дзвін важкого софіта, який гепнувся комусь на ногу і волаючий про допомогу крик: «Блядь!».

Миша і Гриша, які очуняли після першого потрясіння, повставали з брудної підлоги і всілися під стіл, закритий клейонкою. Там їм зручно хтиво лапати Позитивну Енергію і пригощати її косяком. Екзальтована Заїбуня з криками: «Сестричка!» обнімається з рудою курвою Патрікєевною. «Чого ви там сидите?», – кричить Заїбуня хлопцям. – «А нумо, всі вставайте, будемо гратися в паровозіка», - і сама становиться попереду – паровозом. Патрікєевна тримає її за талію, а за неї тримається Позитивна Енергія. Далі ідуть Миша і Гриша, а замикає поїзд Василь в ролі останнього вагона. Він хтиво лапає підлітків, яким це лапання вочевидь подобається. Микита, який сидить навкарачках, як це полюбляють робити зека на зоні, качається взад і вперед, охопивши руками гострі вуха, весь віддаючись солодкому почуттю горя.

Микита:
- Вся жизнь коту під хвіст. Вся жизнь.

Паровозік:
- Чучу-чучу-чучу!..

Петро ніжно пестить Микиту по голові.

Петро:
- Нє плачь, дядя. Ми отдохньом, ми отдохньом.

Заїбуня свистить паровозом. Паровоз їде в бік сонця. Петро зустрічаєсонце переможними криками.

Петро:
- Кукаріку-кукаріку!

Микита (плаче):
- От курва мать, Марат і Глєб кусаються!


no guts. no glory.
 
TwiggyДата: Воскресенье, 2007-05-13, 2:28 PM | Сообщение # 3
Літератор
Группа: Администраторы
Сообщений: 78
Репутация: 10
Статус: Оффлайн
ту да ж

Знамена самураев

Когда я был мальчиком, то считал, что ходить в школу -- глупо и скучно, а дразнить дворника, бросаться камнями, стрелять из самопала и поджигать хозяйственный магазин -- весело и интересно. Мир был для нас огромным полигоном для самовыражения, которое взрослые дяди и тети называли хулиганством.

Мы просыпались, охваченные смутными деструктивными желаниями. «Что бы еще такое отмочить, -- думали мы, -- чтобы день не прошел бездарно, и мир содрогнулся от нашей удали». Например, поджечь старые покрышки и скатить их с Печерских холмов, целясь в проходящий внизу по улице Мечникова трамвай, -- восхитительное зрелище! Визг испуганных пассажиров, на которых из тьмы, разбрасывая искры, катились огненные колеса, не трогал наши черствые души -- мальчики не ведают сострадания. Его мы могли испытывать только к блохастому котенку, брошенному безответственной мамой-кошкой, или к какой-нибудь кусливой и наглой белочке-попрошайке из Ботанического сада.

В своем безответственном поведении мы были циничны и бескомпромиссны, не знали рефлексий и сожалений. Оттяпанная лихим хирургом окровавленная человеческая конечность, найденная на свалке в Октябрьской больнице, без всякого сожаления водружалась на палку наподобие штандарта римских легионов. «Хиросима не должна повториться!» -- пели мы, маршируя мимо ханыг, пивших свою утреннюю водку возле зеленого деревянного ларька, и они расступались перед нашим страшным трофеем, матюкаясь и роняя пирожки с требухой на заплеванный тротуар. Детские руки бестрепетно выкапывали из печерской глины ржавые снаряды (к которым взрослый и умный человек и близко не подошел бы), конструировали самодельные бомбы, клепали рыцарские доспехи из кровельного железа (добытого с крыш в той же Октябрьской больнице) и набивали кошмарного вида самопалы смесью самодельного пороха и ржавых гвоздей.

К какой войне мы готовились? Почему выжили? Много позже, уже в армии, я ломал себе голову над вопросом: почему играть в войну -- интересно, а служить в армии -- нет? Может, все дело было в тупом армейском начальстве, которое не сумело правильно организовать процесс? Что же такого нужно было придумать этим старым мудакам из Главпура, чтобы такие чудесные развлечения, как стрельба из движущегося танка или прыжки из самолета превратились в тупую рутину, от которой надо «косить»? Впрочем, это тоже могло быть частью глобального Замысла, о котором будет написано ниже.

Несмотря на демонов разрушения, бушевавших в нас, мы были нормальными, обыкновенными мальчиками (может быть, только фантазии у нас было чуть побольше, все-таки мы были детьми художников, и большинство из нас стало художниками впоследствии), и свои дикие поступки мы совершали инстинктивно. Так тигренок играет с жертвой, прежде чем ее прикончить, а маленький павиан бросается какашками.

Если завести в комнату с игрушками мальчика и девочку, то мальчик (если он не латентный пидарас) тут же схватит пистолет и саблю и вдобавок нацепит на себя барабан. Девочка же сначала напялит на себя все побрякушки, которые сможет найти, потом сцапает самую большую куклу и побежит к зеркалу. Откуда они знают, что нужно делать? Какой мощный голос слышат они? Вероятно, свое предназначение они осознают столь же четко, как маленький тигр, маленькая антилопа или, например, маленький бегемот. Вкус крови, азарт преследования убегающего мяса; или восторг от собственного страха и бега, подобного полету; или, наконец, наслаждение от того, что твои выпуклые глаза торчат над прохладной водой, которая делает невесомой твою толстую жопу…

Видимо, истинное назначение мальчиков -- это война, стрельба, поджоги (вспомним хотя бы пионерский костер, этот жалкий паллиатив, уводящий разрушительную детскую энергию в сомнительную пользу от поедания полусырой печеной картошки и распевания слюнявых песен) и последующее осеменение покоренных народов. Для этого нашим героям пригодится еще красивая форма и пресловутый барабан -- чума неразумных родителей, которые имели глупость его купить. Назначение девочек -- это покорение самцов (блестки и побрякушки), с последующим деторождением и налаживанием комфортного быта. Сразу видно, что жизненные цели этих созданий абсолютно несовместимы. Ясно также, что для какого-то внятного развития истории кто-то из них должен доминировать. Или же они должны каким-то образом друг с другом договориться. Если бы они сумели это сделать, история была бы совершенна, как Ветер, Лес, Пламя и Горы, -- но она темна, глупа, бессмысленна и кровава, и только искусство мерцает живыми огнями в этой мрачной пустыне.

Как-то навестить скучающего на острове Св. Елены Бонапарта приехали его боевые генералы (мне почему-то хочется видеть их стройными красавцами, хотя к тому моменту они наверняка уже были рыхлыми и самодовольными, совсем как те, которые приезжали к нам в часть с инспекторскими проверками и донимали нас дурацкими вопросами вроде: «Как служится, сынок?»). Бонапарт тогда сказал им: извините, мол, что так получилось, но вы же понимаете, что мы, наше поколение, не были рождены для того, чтобы прожить жизнь, как все эти придурки -- разводить садики-огородики и вообще разные там сюси-пуси. Этим он, наверное, хотел сказать, что они были поколением настоящих мальчиков.

Тут уместно вспомнить, что Бонапарт появился после победившей буржуазной революции, когда естественному тысячелетнему доминированию мальчиков пришел конец. Потому что ценности буржуазии -- это, на самом деле, ценности девочек. Миддл-класс во все времена хотел одного и того же: уютный домик со стриженым газончиком (желательно с гномиками), машину (или карету, какая разница?), а лучше две или три, и толстых карапузов, играющих на этом газончике с кастрированной собачкой. Все это как-то не вяжется с ружьями, саблями, барабаном и порохом. Бонапарт, этот мальчик в квадрате, конечно, не стал терпеть такое безобразие и потратил двадцать лет на то, чтобы восстановить статус-кво и вернуть мальчикам все, что они потеряли. При Ватерлоо он получил от разгневанных девочек (и руководимых ими зомбированных английских и немецких мальчиков) все, что ему причиталось. Ход мировой истории изменился навсегда. Спорадические мальчишеские бунты, исходившие уже от романтических тевтонов и бескомпромиссных самураев, были безжалостно подавлены прагматичными девчоночьими цивилизациями. Последним пал Советский Союз. То, что в последней войне он сражался против немцев и японцев, не меняет дела. Он сражался, на самом деле, против своих братьев по духу, а вот у Англии и Америки цели были совершенно другими, что и показала последующая холодная война.

История, которая раньше подавалась нам как «борьба классов», это холодное невкусное блюдо, приправленное перхотью с пиджаков доморощенных лекторов-марксистов, оказалась на деле борьбой мальчиков и девочек, борьбой смертоносной и бескомпромиссной. Девочки победили, оставив мальчиков с носом (не на это ли намекает Алексей Толстой своим Буратино, этим туповатым деревянным мачо, человеком лихого действия и авантюры)? Утопия Носова про Незнайку, эти новые приключения героев в стране амазонок, оказалась пророческой. В разумно и скучно устроенном городе девочек мальчики чувствуют себя неуютно, томятся, просятся домой, и даже Знайка со всем своим научным багажом и очками выглядит глупым шалуном по сравнению с рассудительными маленькими стервами, обитательницами этого нежного и скучного рая. Эксперимент по совместному проживанию оказался неудачным, да он и не мог быть другим.

Представьте, что всех афганских моджахедов вдруг переселили в Голландию. И они ушли, со своими глупыми рогатками, разбитыми носами, пончиками в карманах, винтиками, шпунтиками, пульками и бульками, -- ушли, чтобы на свободной от этих расчетливых мегер территории тешить себя пейнтболом, который имеет к настоящей войне такое же отношение, как кастрированная болонка к волку, от которого она произошла; охотой на прикормленных зверей, более похожей на пьянку в мясной лавке; футболом, этой жалкой пародией на гладиаторские бои, и иллюзией того, что именно они управляют миром. А между тем их свободная территория, которой они раньше так гордились, становится все уже и уже, и некуда деться им, кроме как линять в экзотические страны, где исторически позиции девочек были всегда слабы. Правда, там мальчики в пейнтбол не играют, у них есть игры поинтереснее. Красивые и смелые, они с упоением занимаются там своим любимым делом, отстаивая поруганную мужскую честь, но, в конце концов, девочки и до них доберутся. Они сбреют им бороды и отберут «калаши», взамен купят им какой-нибудь вонючий одеколон, компьютер со «стрелялкой» и заставят стричь газоны по воскресеньям. Самые буйные удерут в горы, где будут за отдельную плату пугать своим диким видом туристов. А туристы будут жить в комфортабельных горных шале, пить пиво и переносить свои толстые жопы с одной площадки для фотографирования на другую.

Слово «комфортабельный» -- это ключевое слово для понимания происходящего. Понятие это в мир мальчиков принесли девочки. Потому что цивилизация для того и была задумана, чтобы сделать им «комфортабельно», ибо настоящий мальчик в комфорте не нуждается, а следовательно, не нуждается в цивилизации. Оружие, спички и боевой конь -- вот весь его комфорт и вся его цивилизация. Тому же Бонапарту вполне хватало жалкой походной кровати для полноценного сна, а сапог он не снимал месяцами. Он сам пишет об этом Жозефине, и не жалостью к себе веет от этих писем, а азартным мальчишеским упоением. Победа девочек стала естественной после увеличения критической массы комфорта, вот почему они победили прежде всего в цивилизованных странах. Их идеалы и есть мотивация развития этих стран. И если мальчик с наслаждением надевает дедовскую кольчугу (слегка подлатав ее стальными кольцами), то девочка никогда не выйдет на улицу в платье бабушки. В крайнем случае она нацепит ее бриллианты, но шмоток носить не станет ни за что. Да она вообще не наденет то, что носила вчера. Она регулярно очищает свой гардероб от вполне носибельных вещей -- ау, цыгане, становитесь в очередь! То же самое относится к мебели, автомобилям, квартирам, домам, любовникам -- да ко всему. Может быть, исключение составляют те самые садовые гномики на газоне, хотя я не уверен.

Но тогда скажите, зачем нам все эти замшелые ценности: сапоги, которые передаются от отца к сыну, кожаные баварские шорты, которые носил когда-то какой-нибудь дедушка-нацист, а сейчас с гордостью носит его внук, -- шорты из оленьей замши, в застиранных пятнах от пива и слегка взлохмаченные на заднице от долгого сидения на шершавых, изрезанных ножами скамейках? Пресловутый пиджак Ипполита Матвеича, который двадцать лет как новый? Роллс-ройс довоенного выпуска, на котором недобитый глобализмом английский лорд ездит к себе на работу в палату лордов? Сецессионная мебель из карельской березы, дома из дикого камня, обвитые плющом, бронзовые ручки на дверях красного дерева, кинжалы из дамасской стали, английские подзорные трубы, наконец? Вся эта качественная чепуха, производившаяся во времена, когда девчоночья победа была еще не очевидна, нынче не актуальна. При частой смене всех этих предметов качество уже не обязательно.

Мой друг, недавно купивший новый лендровер, только тем и занимается, что покупает к нему новые запчасти. Он сказал, что раньше думал об англичанах лучше. Еще он сказал, что теперь он знает, машину покупать нужно старую, лучше 80-х годов. Тогда, по его мнению, их делали лучше. Еще лучше их делали в 50-х, 40-х и 30-х, а что касается мебели, то «тырсоплиты» тогда не было вовсе. Как не было пластмассы, кожзаменителя, полиэтилена, пенопласта и всякого другого фуфла.

Современная вещь старится и умирает физически еще быстрее, чем морально, хотя гад производитель и убеждает нас в обратном. Делает он это именно для того, чтобы мы не догадались о никчемности его товара. «Чувак, -- говорит он, -- будь крутым, выбрось эту мобилку, такую носят сейчас только лохи, а ты же не лох, ты думаешь про свой имидж, а еще лучше намажь его кетчупом и ебани об стенку -- трах-бах, это прикольно, гы-гы-гы, вот смеху было, так поприкалывались». И ты, дебил, слушаешь его, мажешь кетчупом и лупишь свою цацку об стенку, смеешься, как счастливый даун, и идешь покупать себе другое пластмассовое говно -- так тебе, мудаку, и надо. Потому что если ты этого не сделаешь, завтра цацка все равно сломается сама, а так мы бережем тебя от разочарований, а себя -- от судов и рекламаций. А еще мы бережем свою драгоценную ауру от пробивной силы матюков, а еще нам удалось втюхнуть тебе, придурку, очередной приборчик, который тоже скоро сломается, но пока люби его быстротечной любовью, покупай ему футлярчик из крокодила, показывай своим прыщавым друзьям, трать свои денежки на дурацкие мелодии и играй в «змею» или какие-нибудь паззлы, пока не охренеешь.

Приблизительно так думает эта товаропроизводительная сволочь, забрасывая нас всяким дерьмом, которое с каждым годом становится все хуже и хуже. И только игрушки мальчиков не подвержены этой чуме. Оружие производится с любовью и как бы без ограничения срока годности. Даже армейские ботинки, купленные мной в американском «военторге», как легендарный пиджак Ипполита Матвеича, не имеют сносу. Зато купленные месяц назад водопроводные краны в моей мастерской уже пускают неконтролируемые струи мне в нос, и я не знаю, кто в этом виноват -- милейший Цезарь Карлыч, который мне их прикрутил, сука-продавец, который мне их продал, или противные девчонки, которые все это замутили. Так мы и качаемся на этих дурацких качелях -- мальчики и девочки, -- перекашивая нашу глупую историю то в одну, то в другую сторону, как пьяные крымские кацапы виноградную беседку, не умея и не желая считаться друг с другом и не научившись слушать никого, кроме себя. А Ветер, Лес, Пламя и Горы -- этот боевой девиз, начертанный на самурайских знаменах старого японского князя, так и остается для нас абстракцией -- без вкуса, цвета и запаха.

АВТОР: Лесь ПОДЕРВЯНСКИЙ


no guts. no glory.
 
TwiggyДата: Воскресенье, 2007-05-13, 2:30 PM | Сообщение # 4
Літератор
Группа: Администраторы
Сообщений: 78
Репутация: 10
Статус: Оффлайн
Нове інтерв'ю з Лесем:
--------------------------------------------------------------------------------
У владі не боги, а звичайні рагулі..

У владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо

"...Мені здається, що структурних змін ще не відбулося, але приємно констатувати, що Україна, як і була батьківщиною анархії, так нею і лишається".

Художник та письменник Лесь Подерв'янський є людиною, здатною своїми творами та висловами дратувати уповільнену течію нашого суспільного та мистецького життя. Його – єдиного з українських письменників цитують усі – від молодого покоління до старшого. І в цілому, уявити Київ і Україну без нього сьогодні просто неможливо. Лесик є певним кодексом честі, перед яким знімають капелюха його прихильники. Зараз у видавництві „Фоліо” видається чотиритомник Леся Подерв'янського. Зустрілися ми з ним в нього вдома. Лесик був у чорному халаті, а його дружина Марія, котра працює на каналі „К 1”, сиділа поруч з нами за ноутбуком.

- Лесику, як ти відчуваєш, чи є позитивні зміни у нашому житті з часів помаранчевих подій?

- Безперечно, якісь зміни є. Мені здається, що структурних змін ще не відбулося, але приємно констатувати, що Україна, як і була батьківщиною анархії, так нею і лишається. В цьому у нас мало конкурентів, хіба що країни Латинської Америки - з Болівією можемо ще позмагатися. Я не знаю погано це чи добре, але в нас весь час відбувається десакралізація влади як такої. Це мені дуже подобається.

- А як ти ставишся до того, що багато талановитих людей виїхало за кордон з нашої непривітної до них країни, і продовжують тікати звідси?

- Я це пояснюю тим, що в Україні повна жопа з культурою, наукою й іншим. Мені здається, що ми зараз якраз знаходимося на перетині часу, тому що стара совкова система очевидно відмирає, а нова не народилася. Якби ця країна мала хоч якусь культурну політику, пріоритети, вона могла б запрошувати на якісь проекти тих людей, які виїхали до Європи і здебільшого валяють там дурня. В мене є два товариші - режисери. Це Андрій Крітенко та Валерій Більченко. Думаю, що вони радо тут щось би поставили. Якби б сталася ця хвиля повернень, то був би поштовх для молодих створювати на більш європейських засадах якісь театральні трупи з мінімальним державним фінансуванням. А зараз ми живемо в такому часі, що є лише тупі застарілі репертуарні театри, і абсолютно маргінальні колективи.

- Але ти мене запросив на виставу „Фракція”, якою відкрився київський муніципальний театр. Його ж не можна назвати маргінальним.

- Це абсолютно нетиповий парадоксальний приклад, бо його створила людина, яка займається в житті не театром. Саша Прогнімак, мій добрий знайомий - депутат і юрист. Для нього цей театр – хобі, і як будь-яке хобі воно є щирим. Ця вистава жива. В ній є народний зміст, який чіпляє.

- До речі, мої друзі, яких я запросила подивитися „Фракцію”, сказали, що коли прийшли додому і увімкнули телевізор, то побачили ніби продовження вистави. А ти дивишся телевізор?

- Я люблю подивитися п’ять секунд та переклацнути на інше. В Україні, можливо, біда, що усе занадто заполітизоване. Наші політики займають ту саму нішу вітчизняної підсвідомості, що й голлівудські зірки. А так бути не повинно. Тому що усі вони абсолютно посередні рагулі. Зацікавленість суспільства цими людьми не є нормальною. Політика сьогодні нам замінює театр, кіно, тому іншого у нас немає. Навіть політики рангу Черчілля, Рузвельта, думаю, були менше помітні, ніж наші мужички – звичайні сільські дядьки і комсомольські хлопчики, які волею долі опинилися у політиці. Це звичайні парадокси нашого життя.

- Ти сказав про анархію. Чи не здається тобі, що народження такого театру, як „Муніципальний” з його актуальною „Фракцією” мусить завдячувати саме цій анархії, бо зі сцени сміються над депутатами, а театр ніхто не відважується закрити, як це могло б статися при системі.

- У виставі дістається усім, тому її й не можна називати політичною. Але її поява і вказує на те, яка абсурдна у нас країна. Сільські дядьки у нас – державні діячі, депутати – драматурги, артисти пишуть закони. Беккет відпочиває з величезною сигарою на балконі. Можливо у цьому є шарм нашої країни. Її дебільність якась. Мені, як людині, яка цікавилася театром абсурду це цікаво

- Чи не хотілося тобі, як Більченку чи Крітенку, виїхати звідси?

- Ні. Якби хотілося, я б поїхав.

- Що тебе тоді тримає тут?

- Друзі. Тікати треба було при совку. Тоді, коли мені було 20-25 років. Але тоді, як, власне, і зараз, я був людиною легковажною і не хотів думати про те, як житиму завтра. Для втечі треба мати певний розрахунок, якого я, на жаль, не маю. В 90-х роках я вже почав їздити за кордон і жодного разу мені не відмовили в візі. Я їздив в Америку тоді, коли туди ще не їздив ніхто. Якщо в тебе є достатньо грошей, щоб мандрувати, то неважливо, де ти живеш. Немає сенсу емігрувати до Європи, тому що там ти завжди будеш людиною другого сорту. Єдина країна, куди б можна було виїхати – це Америка. Там усім по барабану, хто ти є. Але в Америці треба багато працювати, а я людина лінива.

- І все ж таки, чи є проекти на телебаченні, які ти дивишся більше п’яти хвилин?

- Давай будемо розмовляти без цього слова, бо зараз усі називають будь-що проектами. Мені подобається передача Савіка Шустера. В ній є якийсь драйв. Я люблю дивитися «Animal Planet», аналітичні програми, які йдуть на Бі-Бі-Сі, і які ніхто не може окрім них зробити. Якщо викреслити Бі-Бі-Сі з телебачення, то, окрім фільмів, там взагалі не буде що дивитись.

- А політично-аналітична передача „Іду на ви” з Ольгою Герасим'юк, та В’ячеславом Піховшеком...

- У мене своє ставлення до цієї програми. Я думаю, що люди, які ходять в програму до Піховшека, просто не розуміють, що таке елементарна людська гідність. Це свідчить про заниження моральних критеріїв в Україні. Я вважаю, що нормальна журналістика мусила б бойкотувати цю передачу. Тоді б Славік працював десь на карачках під паровозом, а не торгував би лицем в телевізорі. Але в зв’язку з журналістською невибагливістю, відбувається так, як є. В жодній країні так просто йому усе б не зійшло з рук.

- Нещодавно приїздив до нас театр на Таганці, і в п’єсі „Марат та Маркіз де Сад”, дія якої присвячена французькій революції і відбувається в божевільні, актор Тимур Бадалбейлі витягнув помаранчевий прапор і пробіг по сцені. З цього Mіністерство культури спробувало зробити політичний скандал, ніби Любимов знущається над помаранчевою символікою...

- Художник має право робити усе, що йому заманеться. А інша справа, що людина з міністерства культури також має право проявляти свій дебілізм так, як заманеться. Я вже давно говорив, що міністерство культури треба викинути на звалище, а усіх працівників культури послати на село. Тому що Міністерство культури – організація, у якій усі функції законсервувалися у совку. Мова не йде про персоналії. Не має значення хто буде міністром – чи той, хто був головою колгоспу, чи Іван Дзюба. Система така, що особистість міністра не має значення. Сучасній державі міністерств культури не потрібно.

- У багатьох людей є певне розчарування через те, що відбулося в державі з часів революції. До речі, першим ударом по українській інтелігенції було призначення на посаду міністра культури куми Віктора Ющенко Оксани Білозір...

- У мене не було розчарування, бо не було й очарування. Було захоплення самим процесом, чудовим натовпом. Я брав безпосередню участь у всьому. Але треба зрозуміти, що одна з властивостей натовпу ставити кумирів сьогодні, а завтра їх скидати. Це нормально. Це залишки рабської свідомості. Найголовніше, що відбулося, це те, що я казав, – десакралізація влади. Усі зрозуміли, що у владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо. А щодо самих політичних персонажів, то вони не можуть бути іншими, бо таке суспільство. Є закон фізики й усі його знають, що лайно завжди плаває нагорі. Товариш Сталін сказав товаришу Горькому: „У мене немає для вас інших письменників”. Ну, і немає інших політиків. Такі, які є. Але ми не можемо інфантильно сказати: „Ми не підемо голосувати, бо і ті, і ті – лайно”. Ми маємо розрізняти лайно більш і менш шляхетного походження – наприклад, лайно слона і лайно гієни. Тому треба йти й голосувати за лайно слона, бо він більш шляхетна тварина і не так бздить. В інших країнах також політики не з меду. А у нас це звична справа, тому що століттями тут вимивалося усе краще, що було.

- Я нещодавно спілкувалася з режисером Марком Нєстантинєром і він категорично завив, що Голодомор зробили самі ж українці. В жодній іншій республіці такого не сталося, бо українці – нація така.

- Йому, мабуть, там, в Мюнхені, де він живе, на голову впала важка кружка «Хофброй». Те те ж саме, що казати, що Холокост вчинили самі євреї. Щодо Голодомору у нас все відомо. Було багато досліджень, тут немає білих плям. Тут усе ясно. Я не знімаю вину з тих українців, які робили злочини. Але хто їх зробив такими? І жертв, і катів зробила радянська система. А що таке радянська система? Це модифікована Російська імперія.

- Ми зараз, певно, переживаємо наслідки цієї системи?

- Тут діє потужна п’ята колона. Яка має на меті не пустити Україну в Європу і зреалізувати російський план щодо повернення її в лоно імперії. Вона активно паразитує на радянській свідомості. Але ця свідомість потроху зникає в людей. І якби б у нас краще б працювало СБУ, то такої проблеми не було. Бо ясно, що такі речі інспіровано із зовні.

- Я акторам театру на Таганці ставила запитання щодо того, як вони ставляться до змін в Україні, і один зі старих акторів мовив, що Україна ніколи вільною державою не була, а була завжди під кимсь...

- Це підтверджує мою теорію, що немає правильного кацапа. Як би не казали, що є один правильний кацап, то яким би він правильним не був, все одно - рано чи пізно проколеться на українському питанні. Вартує з ним випити пляшку горілки, як він каже: „А що ж ви у нас Крим забрали?”.

- Ти інколи пишеш в „Дзеркало тижня” як журналіст...

- Я не журналіст. Просто я сиджу на кухні і пиздю. А моя дружина каже: „Що ти тут пиздиш, взяв би і в газету написав ”. І, щоб не відчувати себе повним нічтожеством, я піднімаю сраку і пишу.

- А щодо української журналістики можеш щось сказати? Бо ті ж росіяни, наскільки я зрозуміла, негативно ставляться до української журналістики...

- А до кого вони ставляться позитивно? Коронна фраза кожного кацапа: «Оні русскіх нє любят». Вони усі хочуть любові, причому самі не люблять нікого. Ми – хохли, ті – чурки, американці – дурні. Тільки вони білі, пухнасті, у білому фраку. Це абсолютно хворе суспільство, заражене ксенофобією. А щодо української журналістики, то це, правда, - жопа. Повз мене проходить багато молодих журналістів – переважно дурників, і таке враження, що вони не скінчили і семи класів. Вони такі запитання ставлять, що мусять працювати на м'ясо-комбінаті чи бути швеями. А чому так відбувається, не знаю.

- Можливо, тому, що в українському суспільстві рівень освіти і культури низький...

- Але він такий у всьому світі. Існують стандарти професії. В нас не менше читають, але там існує професійна планка, нижче якої не можна впасти, а тут її просто немає.

Я часто чую від моїх друзів ниття, що у нашої країни майбутнього нема, що ми живемо у тотальному лайні, і так житимуть наші діти.

Я вважаю, що у нашої держави є чудове майбутнє. Але якщо розповідати про нього, як Касандра, то буде херня. А щодо скиглення на рахунок ситуації, у якій ми жили, то жалітися мусила людина, яка жила в Радянському Союзі. Тоді требі було скиглити. Сьогодні я не бачу жодних підстав для цього.


no guts. no glory.
 
TwiggyДата: Суббота, 2007-05-19, 7:26 PM | Сообщение # 5
Літератор
Группа: Администраторы
Сообщений: 78
Репутация: 10
Статус: Оффлайн
cool

no guts. no glory.
 
Форум » Література » Українська література » Епатажний жанр (Лесь Подерв'янський та ін.) (виклик усталеним нормам)
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:


Copyright MyCorp © 2024
Хостинг от uCoz